Трансформація політчної системи в Україні 2004-2007: суть, процес, переспективи

Андрій Кирчів,
 аналітык (Украіна)

Процеси кінця 80-х та початку 90-х років ХХст. призвели до цілісного перетворення політичного укладу не лише в субрегіоні Центрально-Східної Європи, але й у світі загалом. Результатом появи нових пост-тоталітарних незалежних держав стала фактична ліквідація світової біполярної системи. В умовах інформаційно-політичної підтримки окремих західних країн та політико-психологічного і фінасово-енергетичного тиску Росії формувалися політичні моделі новоявлених суверенів. В залежності від рівня освіченості, патріотизму, відповідальності, єдності, впливовості політичних еліт, вміння ефективно використовувати зовнішньо- та внутрішньополітичну ситуацію, а також від стану громадянського суспільства, його згуртованості та дисциплінованості і окремих факторів історичної ментальності закладалися основи сучасної політичної системи кожної із держав та перспективні опції розвитку. Наглядними ілюстраціями різниці у закладеному цими процесами поступі є, зокрема, вступ трьох колишніх прибалтійських республік до ЄС, майже феодальний традиційно-мусульманський устрій у екс-республіках Середньої Азії, відверті тоталітаризми Білорусі і Росії, врешті – нинішній політичний пат в Україні.

Не слід, однак, вважати, що спроб змінити щось у пост-радянській схемі політичної системи в останній із перелічених країн не було взагалі. Досвід цих спроб є цікавим бодай з огляду на генезу політичного мислення правлячих еліт України, досягнення і провали процесу демократизації та побудови громадянського суспільства в рамках, так би мовити, національної специфіки.

Псевдореформаторство Л.Кучми і його наслідки

У другій половині другої каденції перебування при владі Президент Л.Кучма, з огляду на явну кризовість ситуації в суспільстві та непевність власного становища (акція «Україна без Кучми», зникнення і замовні вбивства опозиційних журналістів, «хвіст» справи В.Чорновола, економічний спад, провали на зовнішньополітичній арені та інші негативні явища) вирішив здійснити «маневр на випередження», і у своєму традиційному зверненні до нації з нагоди Дня Незалежності 24 серпня 2002р. оголосив про намір провести кардинальну реформу політичної системи в Україні. Слід зазначити, хід був гідний доброго політичного гравця, що відразу було відзначено лідерами опозиційних до режиму партій і блоків – БЮТу, Нашої України, СПУ і навіть комуністів. До цього моменту від жодного із державних лідерів найвищого рангу схожі пропозиції не виходили. Більше того – не було навіть натяків на трансформування злегка модернізованої, проте добре впізнаваної радянської політичної системи, яка безпроблемно прижилася у вже суверенній Україні.

Отож, виходячи з озвучених тез, основним в політичній реформі, яку пропонував Л. Кучма, були перетворення України на парламентсько-президентську республіку, реформування системи виборчого законодавства, яке має відповідати потребам парламентсько-президентської системи, тобто запровадження пропорційної системи виборів, але «європейського зразка», проведення адміністративно-територіальної реформи та посилення місцевого самоврядування. Перехід до парламентсько-президентської республіки, як виходить з тексту Звернення, передбачав майбутнє проведення виборів до парламенту за пропорційною системою, процес формування «сталої парламентської більшості», процес формування коаліційного уряду, який спиратиметься на «сталу парламентську більшість», що «несе відповідальність за його роботу». «Уряд разом з більшістю реалізує свою економічну політику і несе відповідальність за цю політику перед народом».

Нагадаємо, що раніше Л. Кучма висловлювався категорично проти трансформації політичної реформи влади у тому вигляді, який пропонувався опозиційними силами. Наприклад, у квітні 2001 року під час зустрічі з керівництвом ФПУ він заявив, що «Парламентсько-президентська республіка призведе Україну до загибелі. Адже за наявності «різношерстного» парламенту, як ВР попереднього скликання, «депутати ніколи не зможуть домовитися... Що викличе урядову кризу» («Факты и комментарии», 6 квітня 2001 р.). Президент також був рішуче проти запровадження навіть змішаної системи виборів до парламенту у 1997 році, не кажучи вже про виключно багаторазове ветування «пропорційних» новацій, які пропонувалися ВР для виборів у 2002 році.

Як вже зазначалося, Кучмою фактично було прийнято та озвучено основні вимоги та програмні засади деяких опозиційних сил відносно трансформації системи влади в Україні у парламентсько-президентську форму організації управління державою. На думку експертів, однією із суттєвих причин такого «радикального» кроку Леоніда Даниловича була далеко не банальна проблема наявності наступника, а отже – реалізація російського сценарію, навіть з варіаціями. Це ставило і досі ставить багатозначні питання щодо місця Президента та його оточення в «Україні після Кучми». Підкориговані варіанти парламентсько-президентської республіки могли б дещо применшити це питання, наприклад, теоретично, у разі обрання Президента в стінах парламенту.

Зрозуміло, що всі реформаторські ініціативи залишились би звичайним струшуванням повітря без їх належної прописки в Основному законі держави. В цьому контексті існувала бодай одна дуже суттєва проблема внесення змін до Конституції: небезпека того, що підготовка змін до основного документу може відбуватися в площині кулуарних традицій української політики ухвалення рішень, які притаманні українські владі. Як показав наступний досвід, цей процес не передбачав і далі не передбачає широкого обговорення проблем у суспільстві, а лише симуляції на тему «народної ініціативи». За таких обставин «диявол міститься у дрібницях», а від узгоджених законодавчих ініціатив, нової деталізації повноважень гілок влади та Президента, за допомогою залучення різних політичних сил може залежати ефективність перетворень. Інакше все це може стати лише темою чергових декларативних обговорень українського політикуму. Адже виходячи з Основного Закону України, Президент має доволі широкі повноваження. Так, Президент є главою держави, і, згідно з Конституцією України, Президент України має право припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Йому належить право за згодою Верховної Ради України призначати Прем'єр-міністра України та припиняти повноваження Прем'єр-міністра України, приймати рішення про його відставку. Згідно з Конституцією, за поданням Прем'єр-міністра України Президент призначає членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах. Він має повноваження утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Президент, згідно з Конституцією України, може створювати у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби. Президент України призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади. Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. Президент України підписує закони, прийняті Верховною Радою України, має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд парламенту. Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Іншими словами, трансформація мала б суттєво скоригувати відповідний розділ в Основному законі. Наприклад, одним із варіантів трансформації системи, може стати не всенародне обрання Президента, а голосування у парламенті за ту чи іншу кандидатуру. Широким полем для дискусії у цьому разі може бути обговорення механізмів висування кандидатур, терміни, відсоток голосів. Водночас, якщо залишити всенародне обрання «глави держави» за лапками процесу, варто зважати на те, що окремі політичні сили, зокрема КПУ та СПУ, у своїх програмних засадах дотримуються точки зору, що посаду Президента слід взагалі скасувати (через парламентсько-президентську республіку, як перехідну форму до чисто парламентської), Таким чином, обмеження функцій Президента може бути суттєвим. Але все залежатиме від деталізації повноважень гілок влади, яке й досі залишається чи не найпроблемнішим питанням української політичної системи.

Водночас парламентсько-президентська республіка відрізняється тим, що прем’єр-міністр та його Кабінет мають нести відповідальність лише перед парламентом, який і формує уряд. Відповідна форма сьогодні в Європі діє у Австрії, Франції, Португалії, Польщі, Литві, Ісландії, Фінляндії. При цьому в президента зберігаються владні повноваження у частині права вето, права розпуску парламенту у разі нестворення більшості. Але парламент має широкі повноваження у частині формування уряду (відставка, призначення). Відповідний розподіл повноважень здатний коригувати та врівноважувати політичну ситуацію та повноваження гілок влади, мінімізуючи потенційні прояви узурпації влади з боку тих чи інших гілок влади. При цьому дуже важливою виявляється законодавчо закріплена деталізація механізмів формування уряду та можливого розпуску парламенту – від визначення термінів, у які парламент має утворити більшість та сформувати уряд, до термінів ухвалення бюджету у ВР. При цьому мало би бути зафіксовано, що главою виконавчої гілки влади має бути лідер, запропонований більшістю у парламенті.

Очевидно, мали рацію політичні аналітики, які передбачали, що при «пропорціоналізації» системи виборів, та, з наступним створенням більшості на партійному підгрунті, формуванням уряду будуть представлені інтереси політичних партій, але менше враховані пріоритети регіональних еліт. Міркування про потребу інтеграції регіональних еліт до партійних лав не достатньо переконує регіоналів. Звідси можуть виникнути тези про запровадження специфічного двопалатного парламенту, що також потребує докорінних конституційних змін та потенційно розширює коло політичних еліт, які мають узгоджувати позиції та погляди.

Може виникнути запитання, навіщо було так детально розглядати політичну заяву понад п’ятилітньої давності. Пояснення дуже просте: озвучення цих ідей у 2002 році сколихнуло увесь політикум до такої міри, що й донині політичні процеси в Україні проходять саме в контексті планів щодо реформування системи влади та їх реалізації. Спроба залишити замість себе маріонеткового промосковського президента з кримінальним минулим на виборах 2004 р. Кучмі не вдалася, вилившись у перше від 1991р. загальнонародне мирне повстання, більш відоме під назвою «Помаранчева революція». Проте не слід забувати, що за виступ на боці В.Ющенка у найбільш кризовий момент цієї акції СПУ «виторгувала» у майбутнього Президента т.зв. політреформу, в основі якої лежали власне задекларовані Кучмою принципи. Увесь подальший розвиток подій, включно із урядовими та парламентською кризами, з багатьох оглядів вказують на справедливість прадавньої східної притчі: душа вбитого дракона «кучмізму» переселилася мимоволі у переможця та його соратників...

Криза «помаранчевих реформаторів»

Ейфорія частини суспільства від перемоги на президентських виборах демократичних проукраїнських сил на чолі з В.Ющенком не мала нічого спільного з вирішенням головних проблем суспільства і позитивними трансформаціями політичної системи. Країна за інерцією залишалася розділеною на два ворогуючі політичні табори за регіональним принципом, до цього додавалися економічні рецидиви правління Кучми. Табором «помаранчевих» переможців не було дотримано обіцянки щодо суворого покарання фальсифікаторів нещодавніх виборів, даної на Майдані, що відразу заклало у суспільстві тінь сумніву відносно рішучості нової влади та готовності її до дійсно радикальних демократичних реформ. У східних регіонах закладена драматичними виборами недовіра увесь час підігрівалася наголошенням на відмові «головного Помаранча» від негайної політреформи, яка позбавила б його левової частки повноважень і у більшій мірі перетворила б у «британську королеву України».

Натомість, практика «оплати векселів за вірність» та призначення на керівні посади часто некомпетентних, а то й «засвічених» у корупційних діях «любих друзів» Президентом Ющенком, внутрішні конфлікти інтересів, виведені в ранг службових стосунків у Кабміні, призвели до практичного паралічу виконавчої влади і вимушеного розпуску уряду у дуже відповідальний період буквально напередодні повноцінної кампанії парламентських виборів. «Помаранчевий блок» дав помітну тріщину, рейтинг самого Президента та його партії стрімко пішов униз. Не надто вдалим був і перший крок на догоду вимогам політреформи – зміна виборчого законодавства на пропорційну схему. Попри очевидні плюси цієї системи, її введення в дію на фоні доволі «сирої» деталізації процесу та повної політичної неготовності і некомпетентності виборця було явно передчасним. Можливо, було б доцільним на певний перехідний період (до наступних виборів у ВР) скористатися гібридною мажоритарно-пропорційною схемою, з тим, щоб за наступний міжвиборчий етап електорат зріс в контексті власної політичної культури і відповідальності за рішення державної ваги (чим, власне, і є відданий на виборах голос). Так чи інакше, але березневі вибори 2006 року, відхід Соцпартії від табору «помаранчевих» під час формування парламентської коаліції та блокування останніми роботи новообраної ВР, малоефективна робота новоутвореного уряду Януковича призвели до конфлікту всіх гілок влади, притому – практично на всіх рівнях, і, як результат - цілісної кризи владної схеми в Україні. Політизація представницьких органів територіальних громад змінила акценти в діяльності рад: господарчі, економічні, культурні питання розвитку територій відійшли на другий план, звільнивши місце для боротьби за політичну владу.

Як наслідок - першочерговими завданнями рад у сучасних умовах є намагання вирішувати глобальні питання: проголошення територій вільними від НАТО; надання російській мові статусу регіональної; прийняття звернень до депутатів Верховної Ради з вимогою утворення бажаних коаліцій. Діяльність обраних у 2006 році місцевих рад призвела до зниження рівня довіри населення до органів місцевого самоврядування. Як засвідчують результати соціологічного опитування, проведеного наприкінці лютого початку березня 2007 року Українським інститутом соціальних досліджень ім. О.Яременка спільно з Центром “Соціальний моніторинг” обласним радам довіряють 30 % населення України, 52 % відсотки висловили свою недовіру до роботи обласних рад. Районним радам довіряють лише 34 %; міським (селищним, сільським) радам – 44 %; відсотки недовіри з боку населення до рад цього рівня розподілилися відповідно 50 відсотків та 46. Рівень довіри і недовіри до міських, сільських голів майже однаковий 45% на 47% недовіри.

Результати виборів на місцевому рівні засвідчили відсутність в окремих регіонах підтримки населенням місцевих структур політичних партій, які отримали перевагу у загальнонаціональному масштабі; чітку регіональну диспропорцію у представництві політичних партій в місцевих радах (монополізація місцевої влади однією політичною силою). Проходження до місцевих рад невеликих партій з чітко визначеною програмою вирішення місцевої або ж регіональної проблематики є мінімальним. Відповідно, для позитивного ухвалення рішення невеликі політичні партії потребують постійної підтримки з боку домінуючих політичних сил в раді. Таким чином, пропорційність виборів до місцевих рад не змінила характер розподілу владних повноважень на місцях і сприяла посиленню конфронтації між депутатами.

Загрозливою стала тенденція посилення політичного тиску на місцеві ради, пов'язана зі сформованою конфронтацією на загальнодержавному рівні між Президентом та Верховною Радою. Місцеві ради у регіональному розрізі проголосили про підтримку певних гілок влади, що призвело до посилення тиску з боку центральних органів влади. Імперативний мандат для місцевих рад став чи не єдиним із дієвих механізмів подолання негативних наслідків впровадження пропорційної виборчої системи до місцевих рад. Закриті списки місцевих осередків політичних партій створили нові зони конфліктності, а саме: нерівномірність у територіальному представництві, більшість громад не має своїх представників в обласних радах; перевантаження рад представниками бізнесових кіл, які сьогодні розглядають свій мандат, як засіб впливу на кадрову, бюджетну політику, задля відкритого лобіювання владних інтересів; низький фаховий рівень депутатів місцевих рад відсутність кваліфікацій у питаннях формування бюджету, земельних відносин, управління житлово-господарчим комплексом. Причиною такого становища стала належність до партій більшості обраних депутатів, які залучалися до її лав за кілька місяців або тижнів до початку виборчої кампанії, а тому їх партійність носить лише формальний характер, ідеологічні чинники переважно відсутні. У таких умовах партійна або фракційна дисципліна не є дієвим чинником запобігання міграції у місцевих радах.

До всіх перелічених і неперелічених тут факторів (а значною мірою – і завдяки їм) відбулося крайнє загострення конфлікту поміж президентською віткою виконавчої влади та Кабміном і ВР. Ось тут і виліз «диявол з деталей»: не прописані і не закріплені в належному порядку розмежування повноважень поміж згаданими стовпами і водночас стовідсотковими атрибутами демократичного ладу призвели до цілої низки абсолютно неконституційних і навіть кримінально карних кроків практично з усіх сторін (багатократні відмови Кабміну і Парламенту виконувати Укази Президента, штурм прокуратури, публічні образи Президента і т.п.). Більше того, навіть після розпуску Верховної Ради і призначення нових виборів, питання конституційності самої процедури залишилося не таким вже й однозначним. Тим більше, що настільки радикальне рішення приписують (і небезпідставно) не стільки самому Ющенкові, скільки його найближчому оточенню, насамперед – всемогутньому секретаріатові Президента на чолі з В.Балогою, що однозначно вказує на вагомість відверто недемократичних і позасистемних, закулісних «груп впливу» чи «любих друзів-2».

Можна зазначити лише одне: популярність «Нашої України» опустилася настільки низько в рейтингах, що до позачергових виборів «помаранчевим» довелося інтенсивно працювати над створенням більш-менш надійного і цікавого для ширшого виборця блоку, який міг би бодай частково скласти вагому партію БЮТові і разом із ним – конкуренцію «регіонам».

Нова «стара» коаліція і перспективи подальших змін політичної системи

Другі (хоча й позачергові) вибори до ВР за пропорційною системою у 2007 р. насамперед продемонстрували явну тенденцію до зменшення кількості партійних гравців на реальній політичній арені України. Не вдаючись в аналіз причин зросту популярності БЮТу та провалу СПУ, слід зазначити одну цікаву і, водночас, закономірну річ: розподіл сил в новообраному Парламенті склався таким чином, що невеличка політична сила, балансуючи поміж двома протиставленими один одному блоками, може вирішувати долю законодавчих актів, за яким згодом буде зобов’язана жити вся країна. Одностайні та дисципліновані «Регіони» разом із КПУ всього три голоси програють неоформленій ще остаточно коаліції більшості, у якій далеко не все гаразд з партійною дисципліною на виконавчому етапі. Наскільки хиткою є більшість, свідчить голосування за кандидатуру А.Яценюка на посаду спікера. До слова, останній у своїй програмній промові зазначив, що обстоюватиме реформу політичної системи в Україні у бік зменшення обсягів президентських повноважень, спрощення процедури імпічменту, чіткого регламенту розпуску Верховної Ради та діяльності Кабінету Міністрів, а також відхід від закритих і таємних голосувань новообраного парламенту.

Непевність позицій нової коаліції може проявитися у ще більшій мірі під час голосування 11.12.07, коли на посаду Прем’єра буде висунуто кандидатуру лідерки БЮТ Ю.Тимошенко. Провал голосування означатиме кризу більшості і необхідність відставки її спікера для наступного переформування сил у ВР.

І все ж можна вважати, що при всіх недоліках правової та методологічної бази функціонування політичної та владної системи в Україні, прогрес у її розвитку в напрямку подальшої демократизації та побудови громадянського суспільства стає очевидним. Зрозуміло, що новообраний прем’єр, хто б це не був (але із лав коаліції більшості) у той чи інший спосіб намагатиметься щонайменше визначити рамки компетенцій уряду та Президента у виконавчій вітці влади і, через означені політреформою заходи, добиватися зменшити їх кількість в останнього. З іншого боку, обидві сторони виконавчої вертикалі приречені гармонізувати стосунки настільки, щоб у зовнішньому їх виразі була видимою їх одностайність у прийнятті відповідальних рішень та висуванні необхідних для цього законодавчих ініціатив на розгляд Парламенту. Належні положення та етапи їх втілення, вочевидь, увійдуть, відповідно, до Основного Закону та Національної стратегії розвитку (у розробці деталізованої версії такого документа вже давно назріла життєва необхідність), що зведе до мінімуму можливість виникрення кризових ситуацій.

Однією із найсуттєвіших проблем залишається розділ України за регіонально-партійним принципом практично без суттєвого розмивання електоральних ніш конкуруючих політичних сил і уздовж історичних ліній поділу між колишніми частинами різних держав. Ментальні відмінності штучно підсилюються політиками переважно проросійського спрямування. Визнання таких дій антиконституційними та карними в рамках українського законодавства стало б вагомим кроком до реалізації ідеї незворотності соборності української держави та непорушності її цілісності, що вже неодноразово було наголошено у програмних документах нинішньої парламентської більшості.

Висновки та візії

1. Демократичні перетворення в Україні (в т.ч. і політичної системи) та суверенітет пройшли «точку неповернення». З метою забезпечення подальшого поступу в напрямку осягнення загальноприйнятих світових стандартів та дієвих механізмів їх реалізації слід затвердити законодавчо та гарантувати виконавчо чіткий розподіл повноважень, обов’язків та відповідальностей всіх гілок влади, а також жорстку відповідальність за антиконституційні дії чи спонукання до них (Закони про Президента, про Кабінет Міністрів, про Верховну Раду, про прокуратуру та регламенти підпорядкування силових структур і т.п.). Не таємниця, що діюча Конституція України та окремі закони були писані під конкретних керівних осіб держави та конкретні обставини, що є недопустимою практикою в системі розбудови сучасної демократичної держави. Помилки та узагальнення конкретного мають в майбутньому бути вилучені із законотворчої діяльності.

2. Українська політична система має стійку тенденцію до двопартійності. Проте залишаються щонайменше дві великі проблеми: слабке представництво територіальних громад та співпадіння поділу сфер впливу двох найбільших політичних сил із лінією розділу українських земель на східну і західну частини. Окрім категоричної заборони використання в партійній агітації елементів сепаратизму чи регіональної окремішності (у законодавстві має бути чітка кваліфікація і роз’яснення таких дій та відповідальності за них), логічним було б принаймні тимчасове повернення до змішаної – мажоритарно-пропорційної – виборчої системи, що розмило б регіональний принцип електоральної підтримки партій. Окрім того, з метою гарантування конституційності та соборності в рамках політичної системи доцільним видається збереження президентсько-парламентської (традиційної для України) форми правління.

3. У зв’язку з напівзакритим принципом формування партійних списків до Верховної та місцевих рад потрапляють особи, метою проникнення яких до органів влади є виключно власні інтереси. Звітність депутатів перед виборцями формалізується або відсутня взагалі. З метою підвищення відповідальності депутатського корпусу всіх рівнів необхідно позбавити народних обранців всіх пільг і привілеїв, привести їхню зарплатню до відповідності середнім значенням в Україні, відмінити практику таємних голосувань та запровадити ефективні механізми відкликання депутатів в разі незадовільного виконання ними своїх обов’язків.

Беларуская эканамічная і палітычная мадэль: сучаснасць і перспектывы трансфармацыі

15–16 снежня 2007 г.

Тэзісы

1. Сучасны стан, тэндэнцыі, праблемы і перспектывы далейшага развіцця эканомікі Беларусі. Леанід Злотнікаў, кандыдат эканамічных навук (Беларусь).

2. Супярэчнасці дзяржаўнага будаўніцтва сучаснай Беларусі. Уладзімір Мацкевіч, філосаф, метадолаг (Беларусь).

3. Ці патрэбна Беларусь Еўразвязу? Ігар Лялькоў, старшыня Беларускага Шуманаўскага таварыства (Беларусь).

4. Беларуская эканамічна-палітычная мадэль: асаблівасці структуры і выклікі сучаснасці. Кірыл Коктыш, кандыдат палітычных навук, дацэнт кафедры палітычнай тэорыі МДІМЗ (У) МЗС (Расія).

5. Унутраная палітыка рэжыму Лукашэнкі: асноўныя тэндэнцыі. Андрэй Ляховіч, палітолаг (Беларусь).

6. Што рабіць з беларускай вёскай? Міхаіл Залескі, эканаміст (Беларусь).

7. Праблемы экалогіі і сельскай гаспадаркі Беларусі: шляхі выпраўлення. Уладзімір Качанаў, доктар тэхнічных навук, дырэктар кампаніі “Агралекс”( Польшча).

8. Беларускі выбар: асцярожныя крокі ў бок лібералізацыі эканомікі альбо паўночна-карэйскі варыянт. Алег Муславец, дырэктар Інтэрнэт-рэсурсу “Агенцтва фінансавых навінаў” (Беларусь).

9. Рэакцыя Беларусі на “12 умоваў Еўразвязу”: што ёсць і што магло б быць. Юры Чавусаў, палітолаг, (Беларусь).

10. Вопыт трансфармацыі палітычнай мадэлі Украіны на працягу выбарчых працэсаў 2004-2007 гадоў. Андрэй Кірчыў, аналітык (Украіна).