Українські реалії і білоруські перспективи: уроки, загрози, можливості

Андрій Кирчів,
аналітик (Україна)

Внутрішня політика

Незважаючи на порівняно недавнє спільне радянське минуле та видимі подібності в окремих характерних алгоритмах політичних процесів, в державах розвинулися цілком різні за суттю режими. Україна (особливо після президентських виборів 2004 року і пов’язаних з ними майже революційних подій) намагається довести собі і всьому світові виразну тенденцію до розвитку демократії і плюралізму європейського штибу. Криза останнього року після парламентських виборів та дії, насамперед, Президента, з одного боку, підкреслюють слабкі місця правової держави в періоді її становлення, з іншого – вміння балансувати на грані внутрішньодержавного політичного і навіть громадянського конфлікту без застосування силових механізмів (останні характерні для авторитарних чи тоталітарних систем). Правовий нігілізм законодавців, перетворення політичного процесу у правову казуїстику, відсутність бодай мінімально ефективної судової влади, використання злочинних маніпулятивних механізмів, спрямованих на внутрішньонаціональний розкол з метою забезпечення вузькопартійних інтересів, брак політичної культури в риториці на всіх рівнях, спроби узурпування влади кожною з її гілок, небачена і відверта політична та економічна корупція – далеко не повний перелік негативних факторів, під впливом яких опинилося все суспільство. Небезпека політичної апатії з елементами агресії продовжує наростати практично на всіх щаблях соціуму. Марно роз’яснювати, до чого такі процеси можуть призвести у зовсім недалекому майбутньому, навіть за умов повноцінного правового врегулювання довготривалого кризового періоду. І все ж, впродовж 2004-2007рр. напрацьовано неоціненний досвід відмови від силових рішень, терпеливого пошуку важких компромісів і встановлення єдиних правил гри для всіх. Навіть без досягнення 100%-го ефекту від перелічених кроків важливим результатом, врешті, помалу вимальовується вимушена потреба в політиків грати за цими правилами чи бодай імітувати таку гру. Окрім того, остаточно окреслилася “точка неповернення” до іррацінальних геополітичних креатур на кшталт “Союзу слов’янських держав” чи інших конструктів із провідною і керуючою роллю Росії у внутрішній та зовнішній політиці. Навіть у традиційно москвофільських і майже тотально російськомовних східних регіонах України утвердилася українська самоідентифікація. Політичні сили, які експлуатують у своїй розкрутці ідею державної єдності із “старшим братом”, фактично мають на своєму боці вимираючий електорат радянської епохи і скотилися на суспільний маргінес.

Звісно, потужність російського впливу на внутрішньополітичне і суспільне життя в Україні, лобіювання інтересів РФ на найвищому рівні та фактор присутності у Криму значного і агресивно активного військового контингенту путінської нео-імперії не слід недооцінювати. Небезпека цього впливу посилюється відвертим “закриванням очей” центральної влади на явні порушення чинного законодавства у частині, яка регулює захист національних пріоритетів і цінностей. І тут не слід себе втішати тенденцією до спаду русофільства на загальнонаціональному рівні, оскільки саме на рівні окремих суміжних з Росією регіонів цей вплив провокує сепаратистські настрої і активно експлуатує антиконституційні ідеї територіального перерозподілу. Скажімо, щораз частіші вояжі російських політичних яструбів до Криму, заклики місцевих політиків до відмови від державного суверенітету, пропаганда російської мови як єдиної державної в Україні, нахабне самоуправство російського моряцтва на українській території і стратегічно важливих об’єктах отримують неадекватно мляві оцінки офіційного Києва і майже повністю проігноровані органами, в службові обов’язки яких входить контроль за дотриманням норм чинної конституції. У такий спосіб влада на макрорівні демонструє декларативний, а не імперативний характер дії Основного закону, що, властиво, і є джерелом правового нігілізму на всіх рівнях суспільства.

На сучасному етапі опис внутрішньополітичних трендів в Україні є малопридатним у прикладному плані для білоруських реалій. Розповідати про характер і риси діючого режиму в Білорусі не має жодного сенсу: для білоруської аудиторії ця інформація відома до рівня прикладних нюансів. Проте актуальна ситуація в Україні має всі шанси стати своєрідним політичним дзеркалом Білорусі у пост-лукашенківський період. Тому її детальний аналіз і оцінка – це можливість для майбутніх білоруських політичних і державних лідерів не допустити до розвитку окремих шкідливих аналогічних схем і моделей.

Енергетична та економічна безпека

Схожість української та білоруської ситуацій у цій частині є аж надто разючою, що теж визначається російським фактором. Неефективна і енергозатратна економіка радянської доби, яку отримали у спадок обидва новоспечені суверени, зазнала мінімальних змін у напрямку її вдосконалення. Причинами реалізації такої моделі можна назвати стійке переконання тогочасних політичних еліт у недоцільності повноцінного суверенітету і пошуках способів реформування союзної держави, збереження стратегічного кадрового потенціалу (державних менеджерів найвищого рівня, науково-технічної еліти) в Москві, дешеві енергоносії і відсутність нагальної потреби у розвитку і впровадженні енергоощодних та енергоефективних технологій нової доби, взаємозалежність виробничих циклів, побудована на нераціональній радянській схемі постачання, активне пропагування внутрішнього ринку країн СНД як альтернативи світовому і, як наслідок – внутрішні стандарти продукції, несумісні із загальносвітовими та ін. Скажімо, енергоємність ВВП України (в перерахунку на міжнародну систему обчислення) становить 0,98 кг нафтового еквівалента на 1 дол. США, тоді як у середньому в світі цей показник дорівнює 0,31, в Євросоюзі – 0,27, а в таких країнах, як Японія, Франція, Німеччина – від 0,20 до 0,25. Показник енергоємності ВВП України у три-п’ять разів гірший, порівняно з розвинутими країнами світу. Це об’єктивно обмежує конкурентоспроможність вітчизняного виробництва, лягає важким тягарем на національну економіку, особливо в умовах її зовнішньої енергетичної залежності.

Для України та Білорусі описана вище модель обернулася двома головними загрозами для суверенітетів та національної безпеки кожної із держав: орієнтація надто великої частки експортного потенціалу та майже всього імпорту енергоносіїв на Росію. При цьому останній фактор є ключовим в контексті перспектив розвитку економіки та гарантій непорушності суверенітету.

У такий напівприродній-напівполітичний спосіб Москві було передано важелі постійного політичного тиску і можливостей корекції внутрішньополітичного курсу кожної із країн з метою його оптимізації до інтересів Росії. У Білорусі така залежність, в сумі із повною сумісністю політичних режимів, призвела до утворення квазі-союзної держави, для України вона відобразилася у згаданому вже дестабілізаційному російському факторі вагомого впливу на внутрішню та зовнішню політику. З метою посилення і закріплення досягнутих політико-економічних переваг Росія зосередила зусилля на опануванні нафтогазотранспортних систем обох держав. Слід нагадати, що тільки Україна володіє на сьогодні газотранспортною системою, яка складається з 37 тис. км магістральних газопроводів із 71 компресорною станцією, 13 унікальних підземних сховищ газу (ПСГ), мережі газорозподільних (ГРС) і газовимірювальних (ГВС) станцій. Цей, за словами офіційної російської пропаганди, “металобрухт” має пропускну спроможність, яка на вході складає 290 млрд. м3, на виході – 175 млрд. м3 газу в рік, у тому числі 140 млрд. м3 у європейські країни. Українська газотранспортна система тісно пов'язана із системами сусідніх європейських країн – Польщі, Білорусі, Росії, Румунії, Молдови, Угорщини, Словаччини і через них інтегрована в загальноєвропейську газову мережу. Тому без перебільшення можна сказати, що ГТС України є своєрідним мостом між газовидобувними регіонами (Росії і Середньої Азії) і споживачами Європи. Основний потік експортних поставок російського та середньоазійського газу (близько 85%) здійснюється через територію України. Українська система спроможна забезпечити транзит зростаючих обсягів газу, існує технічна можливість для збільшення його транзиту в країни Центральної і Західної Європи з фактичного рівня 105 до 140 млрд. м3 на рік без розширення газотранспортної системи.

Зацікавленість у володінні такою мережею коментарів не потребує. Якщо взяти до уваги окремі положення Російської енергетичної стратегії на період до 2020 року, то стане зрозумілою сама вага питання (цитується мовою оригіналу):

“Россия всегда была одним из ведущих энергетических государств. В мировом производстве топлива и энергии на ее долю приходится 23% добываемого газа, около 10% нефти (включая газовый конденсат), почти 6% угля и 6% электроэнергии. Есть полная уверенность, что роль российских топливно-энергетических ресурсов в формировании устойчивого энергоснабжения сохранится и в XXI веке.

Сейчас мы занимаем ведущее место по ресурсному потенциалу и производству первичных энергоресурсов: 1-е место по добыче газа, 2-е – по нефти, 4-е – по электроэнергии, 6-е – по добыче угля.

Внешний спрос на российские энергоресурсы вырастет и составит к 2020 г. до 855 млн. т у. т., в том числе на нефть – до 309 млн. т, на газ – до 245 млрд. куб. м. В ближайшие годы экспорт энергоресурсов остается ключевым фактором развития национальной экономики. Закрепление за Россией достойного места на мировых энергетических рынках является важнейшей задачей Стратегии. Для стран СНГ Россия является главным поставщиком энергоресурсов. Основные потребители: Украина, Белоруссия, Казахстан и Молдавия. Хотя на пути устойчивого сотрудничества имеются серьезные препятствия, есть и предпосылки для объединения СНГ в единое экономическое пространство.

Стратегия предусматривает сохранение в поставках доли стран СНГ в 18-19%. По плану поставки энергоресурсов в страны СНГ составят к 2020 г. 150 млн. т у. т.

Для России одним из крупнейших рынков на предстоящие 20-25 лет остается Западная и Центральная Европа. Дальнейшее сотрудничество будет включать совместные энергетические проекты и обмен опытом по внедрению передовых научно-технических разработок. При условии интеграции российского и европейского рынков экспорт газа в эти страны составит в 2020 г. 160-165 млрд. куб. м, нефти – 150-160 млн. т. Расширяется трубопроводная система на Новороссийск, вводятся в действие нефтепроводы в обход Чечни и Украины, первая очередь Балтийской трубопроводной системы.

Стратегией предусматривается организация параллельной работы ЕЭС России с энергосистемами Европы. Это обеспечит равноправный доступ России на рынки Европы и получение эффекта масштаба производства. Рост спроса на российскую электроэнергию в Европе оценивается в 35 млрд. кВт-ч к 2010 г. и до 75 млрд. кВт-ч к 2020 г.” (Журнал “Экономика России: ХХI век” № 13).

Наведена простора цитата зайвий раз підкреслює, що, з огляду відсутності дивесифікаційних альтернатив постачання енергоносіїв до Європи, про які мовиться у Європейській Стратегії енергетичної безпеки – з одного боку, та через технічні і політичні ускладнення у побудові продуктопроводу дном Балтики (технологічно складний і коштовний проект; розширення акваторії Естонії) – з іншого, Росія зробить все від неї залежне, аби гарантувати безперебійний потік нафти і газу через транспортні мережі України і Білорусі. Неприємний для себе факт окремого голосування ВРУ щодо заборони продажу чи приватизації ГТС України офіційна Москва намагається компенсувати черговим збільшенням вартості паливних вуглеводнів та лобіюванням перегляду прийнятого рішення. Щось схоже відбувається і з Білоруссю, проте тут ситуація складніша через високу заборгованість.

Зовнішні виклики і загрози

Зовнішньополітичне становище України і Білорусі напередовсім формується двома визначальними факторами: обидві країни є буферною зоною між двома принципово різними політичними системами, які оформили свої концепції безпеки у відповідні військово-політичні блоки (НАТО і Ташкентський пакт); обидві держави є активною зоною транзиту енергоносіїїв з Росії до Західної Європи. Безпека і стабільність за всяку ціну у цьому просторі є життєво необхідним елементом політики оточення України та Білорусі. Це саме той фактор, який примушує країни НАТО і Росію домовлятися між собою. Проблема полягає у тім, що такі домовленості зазвичай не передбачають врахування інтересів країн, які волею політиків є об’єктом перемовин і угод. Захід тривалий час вважав (і в окремих випадках продовжує вважати) обидві суверенні держави підконтрольним простором Росії, у якому вона гарантуватиме стабільність. Якщо звернутися до Воєнної доктрини Росії від 2000 року, то наведена теза знаходить правове підтвердження: “Российская Федерация ... придает приоритетное значение укреплению системы коллективной безопасности в рамках Содружества Независимых Государств на основе развития и укрепления Договора о коллективной безопасности; проводит совместную с Республикой Белоруссия оборонную политику, координирует с ней деятельность в области военного строительства, развития вооруженных сил государств – участников Союзного государства, использования военной инфраструктуры, принимает другие меры по поддержанию обороноспособности Союзного государства”. У цьому ж документі прямо вказується на захист (у тому числі і воєнними засобами) інтересів РФ в її межах та за кордоном, де розміщені державні, економічні та військові об’єкти Росії. Іншими словами, при декларованій Конституцією позаблоковості України та причетності Білорусі до Ташкентського пакту, Росія отримує фактичний карт-бланш на дії у цьому регіоні. Незадоволення з цього приводу прямо чи опосередковано висловлюють нові члени ЄС і НАТО, які історико-географічним чином безпосередньо межують з обома державами, зокрема Польща, Словаччина та Литва. Особливого загострення відносини поміж Росією та НАТО набули після рішення США розмістити елементи системи ПРО на території НАТОвських сусідів України та відповідні заяви Путіна про перенацілювання їхніх ядерних ракет на Європу. Цей факт не міг не викликати занепокоєння України, яка відчула себе учергове потенційним театром воєнних дій.

В Україні вже тривалий час, насамперед з ініціативи США та названих держав вже тривалий час активно ведеться кампанія щодо відмови від нейтрального статусу та вступу до Північноатлантичного альянсу. В умовах загострення внутрішньополітичної боротьби цей фактор експлуатується як прихильниками, так і скептиками євроатлантичного вектора інтеграції України. Певні кроки у напрямку віддання переваги системі світової колективної безпеки вже зроблено: про бажання України вступити до ЄС і НАТО практично всюди і завжди говорить Президент Ющенко, Міністерство Оборони України проводить інтенсивну реформу ЗСУ з метою приведення їх у відповідність до вимог стандартів Північноатлантичного блоку, МЗС України офіційно заявило про відмову продовжити перебування баз та іншої інфраструктури ЧФ РФ на території України після 2017р. Проте значна частина українського суспільства, “підігріта” панславістськими і проросійськими пропагандистами, не готова до сприйняття цих ідей, тому доцільності проведення національного референдуму із зазначених питань наразі немає.

Ситуація з Білоруссю в контексті її політичного курсу та безпеки суттєво відрізняється від українського аналога, насамперед – контраверсійністю зовнішньополітичних пріоритетів. Концепція національної безпеки РБ, зокрема, гласить: Важнейшим фактором внешней безопасности является союз с Российской Федерацией. ...В силу независимой внешней и внутренней политики Республика Беларусь является объектом необоснованного политического и иного давления со стороны США и других государств – членов НАТО. При их поддержке растет активность деструктивных сил внутри страны по дестабилизации общественно-политической обстановки и насильственному изменению конституционного строя”. Водночас, з огляду на зміну концепції російських енергетичних “пряників” Президент Лукашенко відповів обуренням та спробою гри на зміні вектору орієнтації зовнішньої політики. Загаравання із Заходом на тлі відмови від реформування власного авторитаризму, втім, дали мало результатів. Формування ж дивних конструктів співпраці на кшталт “Білорусь-Куба-Венесуела” позбавлені здорового глузду і не підкріплені економічними розрахунками. Окрім того, прямою загрозою суверенітету Білорусі був і залишається Ташкентський пакт і Союзний Договір з Росією, які де-юре дають підстави тримати на білоруській землі значний російський військовий контингент. До цього долучається і другий згаданий фактор впливу на корекції зовнішньої політики і національної безпеки – енергетичний. Як нещодавно заявив Каміл Хаманс, генеральний секретар нідерландської делегації в соціал-демократичній фракції Європарламенту, “контроль над енергоресурсами та їхнім транзитом — це контроль над іншими учасниками глобальної економіки”. Прекрасно це розуміючи, і Росія, і Захід намагатимуться максимально обмежити суб’єктність України та Білорусі щодо ГТС і можуть досягти зовсім несподіваних компромісів. Принаймні, про це свідчить повне толерування демократичною Європою путінської автократії.

Перспектива спільних дій

Коротко і тезово:
* реформування існуючого режиму в Білорусі в демократичному напрямку (компроміс між різними вітками і напрямками опозиції та вироблення спільної платформи і програми дій у політичній, економічній та інших сферах, конституційна зміна влади, декларування зміни вектору зовнішньої політики і безпеки на євроатлантичні структури):
* Збереження національного контролю над продуктопроводами, насамперед – ГТС обох держав, приведення транзитних тарифів у відповідність до міжнародних норм формування та нарахування, як фіксованої суми відсотків від вартості одиниці транспортованої продукції;
* Широкомасштабний договір про співпрацю держав Балто-Чорноморського басейну (Польща, Литва, Латвія, Естонія, скандінавські держави, Білорусь, Україна, Грузія, Туреччина); налагодження їхньої співпраці із країнами Каспійського басейну в галузі нафтогазовидобутку та транспортування енергоносіїв: формування спільного субрегіонального “поясу безпеки”:
* Вироблення спільної стратегії та механізмів протидії зовнішнім загрозам (агресії, економічного та політичного диктату, міжнародного тероризму тощо).

Эканамічныя і палітычныя перспектывы Беларусі ва ўмовах рынкавай эканомікі

9—10 чэрвеня 2007 г.

Тэзісы

1. Аксиологические и экономические детерминанты общественного выбора Беларуси в 2007 – 2015 годах. Леонид Заико, руководитель аналитического центра “Стратегия”, экономист (Беларусь).
Аксіялагічныя і эканамічныя дэтэрмінанты грамадскага выбару Беларусі ў 2007 – 2015 гадах. Леанід Заіка, кіраўнік аналітычнага цэнтра “Стратэгія”, эканаміст (Беларусь).

2. Возможности повышения уровня жизни населения Беларуси в условиях роста цен на энергоносители. Леонид Злотников, кандидат экономических наук (Беларусь).
Магчымасці павышэння ўзроўню жыцця насельніцтва Беларусі ва ўмовах росту коштаў на энерганосьбіты. Леанід Злотнікаў, кандыдат эканамічных навук (Беларусь).
Ways to increase the living standard of the population of Belarus in the context of the energy carriers’ price rise. Leonid Zlotnikov, Economic Sciences Candidate (Belarus).

3. Українські реалії і білоруські перспективи: уроки, загрози, можливості. Андрій Кирчів, аналітик (Україна).
Украінскія рэаліі і беларускія перспектывы: урокі, пагрозы, магчымасці. Андрэй Кірчыў, аналітык (Украіна).
Ukrainian realities and belarusan prospects: lessons, threats, possibilities. Andrei Kirchiv, analyst (Ukraine).

4. Праблемы рынкавай трансфармацыі Беларусі. Кірыл Коктыш, кандыдат палітычных навук, дацэнт кафедры палітычнай тэорыі МДІМЗ (У) МЗС (Расія).

5. Трансформационные задачи Беларуси. Михаил Маринич, экс-министр внешнеэкономических связей Беларуси, экс-посол Беларуси в Латвии, Эстонии и Финляндии, доктор наук (Беларусь).
Трансфармацыйныя задачы Беларусі. Міхаіл Марыніч, экс-міністр знешнеэканамічных сувязяў Беларусі, экс-амбасадар Беларусі ў Латвіі, Эстоніі і Фінляндыі, доктар навук (Беларусь).

6. Альтернативные источники поставок энергоносителей Беларусь – пиар-акция или реальность Олег Мусловец, директор Интернет-ресурса Агентство финансовых новостей (Беларусь).
Альтэрнатыўныя крыніцы пастаўкі энерганосьбітаў у Беларусь — піяр-акцыя альбо рэчаіснасць? Алег Муславец, дырэктар інтэрнэт-рэсурсу “Агенцтва фінансавых навінаў” (Беларусь)
Alternative sources of energy carriers supply to Belarus – PR action or reality. Oleg Muslovets, Director of Financial News Agency internet resource (Belarus).

7. Паміж Масквой і Бруселем (перспектывы “новай” знешняй палітыкі Беларусі). Уладзімір Роўда, кандыдат філасофскіх навук, дацэнт кафедры паліталогіі ЕГУ (Беларусь)
Between Moscow and Brussels (prospects of Belarus’s new foreign policy). Uladzimir Rouda, Philosophic Sciences Candidate (Belarus).

8. Досвід України у формуванні системи енергетичної безпеки та можливості його застосування в Білорусі. Соскін Олег Ігорович, директор Інституту трансформації суспільства, професор, завідувач кафедри міжнародної економіки та підприємництва Національної академії управління (Україна).
Досвед Украіны ў фармаванні сістэмы энергетычнай бяспекі і магчымасці яго прымянення ў Беларусі. Алег Соскін, дырэктар Інстытута трансфармацыі грамадства, прафесар Нацыянальнай акадэміі кіравання (Украіна)

9. Внутриполитические последствия нефтегазового кризиса. Виктор Чернов, политолог, исполнительный директор ОО “Открытое общество”, Сергей Николюк, политический обозреватель (Беларусь).
Унутрыпалітычныя наступствы нафтагазавага крызісу. Віктар Чарноў, палітолаг, выканаўчы дырэктар ГА “Адкрытае грамадства”, Сяргей Нікалюк, палітычны аглядальнік (Беларусь).
Internal political consequences of the oil-and-gas crisis. Viktar Charnou, political scientist, executive director of PA “Open Society”, Siarhej Nikolyuk, political observer (Belarus).